Відділ нової історії України
Відділ нової історії України є провідним осередком студій над суспільно-політичним життям та національно-культурним відродженням українців у складі Австро-Угорської імперії наприкінці XVIII – на початку XX ст.
Попередником сучасного відділу був відділ історії України, який діяв у складі Інституту суспільних наук з 1951 до 1983 р. Його створення, по суті, було відновленням Львівського відділу Інституту іcтopії АН УРСР, який виник на базі історичних підрозділів НТШ у 1940 р. і функціонував до літа 1941 р.,а також у 1944–1946рр. Очолював відділ історії України відомий історик, учень Михайла Грушевського, колишній голова історично-філософічної секції та керівник Комісії старої історії України HТШ, доктор філософії Іван Крип’якевич.
Тематика досліджень цього наукового осередку в 50–60-х роках ХХ ст. охоплювала різні періоди українського минулого. Проте під тиском партійних органів вона дедалі частіше ставала заполітизованою, посилювалася тенденція до розширення проблематики радянського часу за рахунок згортання студій минулих епох та обмеження локальної західноукраїнської тематики. Попри це, відділ тривалий час залишався одним із найповажніших центрів дослідження питань історичного українознавства в системі АН України, а левова частка його наукової продукції не втратила своєї вартості й дотепер.
У розробці проблем середньовіччя найбільший внесок належить академікові І. Крип’якевичу, С. Білецькому, В. Грабовецькому, Я. Ісаєвичу. Нову добу вивчали з погляду історії аграрних відносин і селянського руху в Галичині ХІХ ст. (М. Герасименко і М. Кравець, Ф. Стеблій, О. Полянський), історії промисловості й становища робітників (Г. Ковальчак, Є. Яцкевич), історії суспільно-політичного руху та українсько-польських взаємин (В. Борис, Ф. Стеблій, С. Трусевич), а новітню історію розглядали, з-поміж іншого, і через призму українського питання як геополітичного чинника, аналізуючи національно-визвольний рух на західноукраїнських землях (О. Карпенко, М. Кравець, Ю. Сливка, М. Швагуляк, М. Герасименко, Б. Дудикевич, Я. Лялька).
Вагомим здобутком не лише відділу, а й усього колективу Інституту суспільних наук стала опублікована 1968 р. монографія «Торжество історичної справедливості». Серед її авторів – М. Кравець, О. Карпенко, Г. Ковальчак, Ф. Стеблій, Ю. Сливка. Як зазначав Ярослав Ісаєвич, це був перший значний за обсягом і насичений фактами нарис історії всіх західноукраїнських земель у загальноукраїнському контексті. Незважаючи на обережність висловлювань, монографія неодноразово гостро критикувалася ревнивими поборниками радянського режиму.
Відділ видавав серійні збірники «З іcтopії західноукраїнських земель» (1957–1960, вип. 1–5) та «З іcторії Української РСР» (1962–1963, вип. 6–8). У них друкували наукові розвідки, в яких висвітлювалися різні аспекти економіки й політики на теренах Західної України в минулому.
1974 року завідувачем відділу став Феодосій Стеблій, який керував його роботою майже чотири десятиліття – аж до 2012 р. Наприкінці 70-х – на початку 80-х років ХХ ст. цей науковий підрозділ зазнав реорганізації: у 1979 р. з групи його співробітників сформували відділ історії соціалістичного будівництва (тепер відділ новітньої історії), а в 1983 р., з іншої групи працівників, – відділ історико-культурних пам’яток (тепер відділ історії середніх віків). Через зміну структури Інституту профіль відділу різко звузився, що відобразилося й у його новій назві – «відділ суспільно-політичних рухів».
Головним напрямом досліджень відділу в 1980-х рр. була історія соціальних і суспільно-політичних рухів та громадсько-культурного життя на західних землях України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. У відділі працювали: Ф. Стеблій, В. Борис, М. Драк, С. Трусевич, Я. Грицак, В. Парубій, О. Полянський, П. Шкраб’юк, І. Марков, І. Яцкевич, Б. Якимович та ін. Тут сформувався творчий колектив (керівник Ф. Стеблій, співорганізатори О. Полянський, С. Трусевич та ін.), який здійснив спробу комплексного, міждисциплінарного аналізу спадщини західноукраїнських романтиків у спільній монографії «“Руська Трійця” в історії суспільно-політичного руху і культури України» (1987). Багатим джерельним доповненням цього видання став підготований відділом разом з архівістами збірник документів і матеріалів «Русалка Дністрова» (відповідальний редактор Ф. Стеблій, упорядники О. Купчинський, Я. Грицак, В. Парубій, О. Полянський, Є. Гуменюк).
У своїх студіях представники цього наукового середовища з’ясовували роль і місце в національному суспільно-політичному та культурному житті Т. Шевченка, І. Франка, М. Павлика, В. Гнатюка, М. Грушевського, А. Шептицького, а в розвитку українознавства – Наукового товариства ім. Т. Шевченка, осмислювалися також відносини українців з іншими народами (Ф. Стеблій, С. Трусевич, М. Драк, Я. Грицак, Н. Гранчак, П. Шкраб’юк, Б. Якимович). Серед досягнень відділу – монографічні розділи в колективних працях «Історія Львова» (1984, Ф. Стеблій як співкерівник авторського колективу, співавтори М. Драк, С. Трусевич), «Украинские Карпаты» (1989, співавтори Ф. Стеблій, С. Трусевич), «Історія України. Курс лекцій: у 2 т.» (1991, співавтори Ф. Стеблій, С. Трусевич), численні статті в наукових збірниках, у т. ч. й у першому позацензурному виданні Інституту «Т. Шевченко і українська національна культура» (1990, Ф. Стеблій, Я. Грицак, М. Драк, С. Трусевич, П. Шкраб’юк, Б. Якимович, І. Яцкевич).
Науковці відділу брали участь в упорядкуванні 46-го тому «Зібрання творів» І. Франка (1985–1986, Я. Грицак, Ф. Стеблій, С. Трусевич), матеріалів наукових симпозіумів «Іван Франко і світова культура» (1990, Б. Якимович) та «Т. Шевченко і українська національна культура» (1990, Я. Грицак, Ф. Стеблій), книги «Розвиток науки в західних областях УРСР. 1939–1989» (1990, П. Шкраб’юк), збірників джерел «Історія Львова в документах і матеріалах» (1989, Ф. Стеблій, С. Трусевич), «Селянський рух на Україні, 1826–1849 рр.» (1985, Ф. Стеблій), «Робітничий рух на Україні, 1885–1894» (1990, Я. Грицак).
Здобуття Україною незалежності на початку 1990-х рр. відкрило перед працівниками Інституту нові перспективи наукового пошуку, вільного від ідеологічного контролю й цензурних обмежень. Відтак основна увага співробітників відділу зосередилася на розвитку національного руху на західних теренах України в добу національного відродження (кінець XVIII – початок XX ст.). – його течіях та інституціях, основних етапах і формах. Усі досліджувані питання розроблялися з позицій джерелознавства й історіографії.
Саме з цього структурного підрозділу Інституту вийшли ініціативи щодо відродження традиційної української національної символіки. Його співробітник Б. Якимович підготував проєкти документів, на підставі яких Верховна Рада незалежної України взимку 1992 р. затвердила українські національні символи як державні.
1993 року, у зв’язку з реорганізацією Інституту суспільних наук в Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, відділ суспільно-політичних рухів перейменовано на відділ нової історії України. У ньому працюють кандидати історичних наук Ф. Стеблій (завідувач), В. Пашук, П. Шкраб’юк, Б. Якимович, І. Чорновол, магістр О. Середа, історик-архівіст С. Пахолків, старший лаборант І. Штанґрет, у 1995 р. аспіранткою цього наукового закладу стала І. Орлевич.
Із початку 1990-х рр. з’являються індивідуальні монографії про видатних українців: «Дух, що тіло рве до бою. Спроба політичного портрета Івана Франка» Я. Грицака (1990) та «Іван Франко і Леся Українка» Василя Гориня (1998), а також напрацювання із соціально-економічної історії «Сезонні робітники Правобережної України в післяреформовий період» авторства В. Пашука (1995) та книга про українське військо «Збройні сили України: Нарис історії» Б. Якимовича (1996). Багатолітній керівник відділу Ф. Стеблій, у центрі наукових зацікавлень якого перебуває український національний рух першої половини XIX ст., – автор публікацій про Перемишльський культурно-освітній осередок 10–40-х років XIX ст., національно-політичний сенс і державницькі акценти діяльності «Руської Трійці», діяльність першої легальної української політичної організації – Головної руської ради, визначну пам’ятку політичної думки середини XIX ст. – «Слово перестороги» Василя Подолинського.
У перше десятиліття української незалежності зусиллями колективу відділу було організовано низку наукових конференцій: Шашкевичівські читання (1991, 1994, 1996, 2000), «Український, польський і європейський національні рухи в Галичині у ХІХ ст.: порівняльний аналіз» (1994), «Генеза ідеї української політичної самостійності: від “Слова перестороги” до “України irredentу”» (1995).
На початку ХХІ ст. головним об’єктом досліджень відділу стають процеси модернізації громадсько-політичного й культурного життя в західних землях України у всеукраїнському та загальноєвропейському контекстах з кінця XVІІІ ст. Спільно із відділом новітньої історії виконано ряд планових тем, як-от «Суспільно-політичні процеси в Україні у контексті національно-державного розвитку країн Центрально-Східної Європи (ХІХ–ХХ ст.), «Західноукраїнські землі в контексті націєтворчих процесів у Центрально-Східній Європі (ХІХ – початок ХХІ ст.)», «Взаємодія інституцій держави і громадянського суспільства в Україні у другій половині ХІХ – ХХ ст. Західні землі».
Інтелектуальний доробок відділу збагатився працями Р. Голика, А. Заярнюка, Н. Кіся, Н. Колб, І. Орлевич, В. Расевича, О. Середи, Ф. Стеблія, І. Чорновола. Вивчалися, зокрема, взаємодія громадських інституцій та державних органів як чинник модернізаційних змін на західноукраїнських землях, генеза ідеї громадянського суспільства на тих самих теренах у ХІХ – на початку ХХ ст., формування національно-політичних орієнтацій галицьких українців у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. і зародження ідеї української національної демократії, інституціоналізація народовецького руху (60–70-ті роки ХІХ ст.), русофільство в другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. (його поява і трансформація від культурно-просвітницької течії до політичної), становлення партійної структури, форми і методи національної мобілізації, вступ українського національно-демократичного руху в масову фазу, суспільні уявлення і стереотипи у щоденному житті галичан періоду Першої світової війни, а також розвиток писемної культури та її вплив на формування суспільних уявлень Східної Європи і Галичини, роль духовенства та церковних інституцій у націєтворчих процесах у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., еволюція католицької церковної доктрини (на прикладі Римо-католицької та Греко-католицької церкви в Галичині) в нових суспільно-політичних умовах, проблема компаративних фронтирів та перспективи їхнього застосування в історії України тощо.
Завдяки невтомній діяльності Ф. Стеблія, відділ стає основним координатором міжнародних студій з історичного шашкевичезнавства. В інституті працювала Шашкевичівська комісія. Її члени Ф. Стеблій, М. Ільницький, В. Горинь, П. Шкраб’юк, Б. Якимович упорядкували п’ять випусків тематичного збірника «Шашкевичіана», видавали «Бібліотеку Шашкевичіани». На базі відділу відбувалися наукові та громадські форуми, присвячені діячам «Руської Трійці».
Співробітники відділу реалізували й чимало позапланових едиційних проєктів. У 2009 р. спільно з Львівським музеєм історії релігії видано збірник «Галицька митрополія. 1303–1807–2007: Статті і матеріали» (науковий редактор Ф. Стеблій, упорядниця І. Орлевич).
Упродовж 2012–2015 рр. відділом завідував Остап Середа, а з 2016 р. його очолила Ірина Орлевич. Починаючи з 2017 р. відділ поповнюється молодими талановитими кадрами – до його складу входять П. Артимишин (2017), Н. Мисак (2018), М. Ониськів (2020).
Важливим результатом роботи відділу за останнє десятиліття стало видання позапланових колективних монографій (у співпраці з Інститутом релігієзнавства – філією Львівського музею історії релігії): книг «Національна ідентифікація українців Галичини у ХІХ – на початку ХХ століття (еволюція етноніма)» за редакцією І. Орлевич (2016), «Львівська Ставропігія: історія, персоналії, взаємини» (підготовлена до друку завідувачем відділу І. Орлевич та завідувачем відділу історії середніх віків В. Александровичем у 2017 р.). 2013 року відділом відновлено випуск періодичного збірника «З історії західноукраїнських земель», що відображає широкий спектр питань політично-громадського та релігійного життя, розкриває господарсько-економічні й культурницько-просвітні аспекти розвитку західноукраїнських земель. Того ж року О. Середа відновив і традицію проведення відділом наукових семінарів, в яких щороку беруть участь вітчизняні та зарубіжні вчені.
Відділ тісно співпрацює з різними науковими та культурними установами і в організації конференцій, семінарів, круглих столів тощо – з Львівським музеєм історії релігії (щорічні міжнародні наукові конференції «Історія релігій в Україні»), з Історичним музеєм (міжнародний науковий семінар «1863 рік у контексті національно-політичних процесів у Центрально-Східній Європі», 23 січня 2014 р.), з Інститутом релігієзнавства – філія Львівського музею історії релігії та відділом історії середніх віків (щорічні конференції «Львівська Ставропігія та український Львів», з 2016 р. (започатковано за ініціативою В. Александровича)), з Інститутом релігієзнавства (міжнародна конференція «Релігія та культура в країнах Центрально-Східної Європи: випробовування війною», 2019 р.).
У межах міжнародного проєкту «Galicja 1772–1918» дослідниці відділу Н. Колб та І. Орлевич провадять тривалу співпрацю з Інститутом історії Жешівського університету. Її результатом є укладання українсько-польської бібліографії праць з історії Галичини австрійської доби, а також проведення в 2022 р. конференції «Обличчя релігійності».
В останні роки науковці відділу сконцентрувалися на таких питаннях, як роль суспільно-культурних, просвітницьких і церковних інституцій у кристалізації національно-політичних орієнтацій українців Галичини, особливості індивідуальної національної самоідентифікації в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., вплив українського питання на зовнішню політику Російської та Австро-Угорської імперій напередодні Першої світової війни, міжнаціональні відносини на західному етнічному порубіжжі України, історичний та культурний досвід перебування українських земель у складі імперії Габсбурґів у ХІХ ст., політична історія як історія політичної думки, культура політичної влади в конкретному історичному середовищі та механізми її співдії із суспільством, а також уявлення мікро- та макроколективів про владу і політичний устрій.
2018 року відділ уперше затвердив самостійне (окремо від відділу новітньої історії) планове дослідження «Національні ідентичності Галичини ХІХ – початку ХХ ст. (еволюція етноніма)», яке вдалося успішно реалізувати, видавши колективну монографію «Русь, Малоросія, Україна: галицькі українці у пошуках власного імені (ХІХ – перша половина ХХ століть) (відповідальний редактор І. Орлевич).
Протягом 2020–2023 рр. відділ працював над темою «Трансформація суспільно-політичних процесів у Галичині (ХVIII – початок ХХ ст.)» (керівник І. Орлевич), що також завершилося виданням колективної монографії.
Із початком російсько-української війни актуалізувалася потреба вивчення воєн як явища, її причин, перебігу військових дій, терору проти мирного населення з боку країни агресора, життя мешканців окупованих територій та біженців, проблеми колаборантства та ін. Власне цим і пояснюється вибір наступної планової теми наукових досліджень: «Перша світова війна в уявленнях та оцінках українців Галичини (1914–1918)».