Від реальної політики, соціальної солідарності до національної держави: суспільна місія митрополита Андрея Шептицького в першій половині ХХ століття
Проаналізовано особливості суспільно-політичної діяльності митрополита Греко-Католицької Церкви (ГКЦ) Андрея Шептицького, посла Галицького крайового сейму і депутата Віденського парламенту (1901–1914), члена Української Національної Ради Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), який мав вплив на керівників Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), а почасти – членів і симпатиків та Організації українських націоналістів (ОУН). Показано його роль у державно-церковних відносинах у добу конституційної монархії Габсбургів, під час національного державотворення в ході Української революції 1917–1923 рр., у період польського авторитаризму, у вирі нацистського і сталінського тоталітарних режимів. Доведено несумісність церковних і державних пріоритетів за відсутності національної держави і демократичної влади. Стверджено, що А. Шептицький вважав своїм морально-етичним / християнським обов’язком чинити прямий чи опосередкований опір недемократичній владі, підтримуючи легальні методи громадянської непокори, виключаючи засоби фізичного терору (вбивства представників влади, опозиційних / лояльних політиків). Наголошено: як церковний діяч і громадянин, А. Шептицький прагнув дотримуватися у суспільно-політичному житті засад християнської етики, соціальної солідарності, толеранції міжнаціональних і міжлюдських взаємин. Рекомендував політикам якнайшвидше досягати громадянської зрілості й мислити не в категоріях вузькопартійних чи вузько етнонаціональних, а вселюдських, християнських. Зазначено, що важливою ознакою соціальної етики А. Шептицького став критичний аналіз суспільної дійсності: державно-політичних трансформацій, партійно-політичного протиборства, економічної конкуренції, міжнаціональних протиріч, вишколу еліт і громадянського суспільства, гуманітарної допомоги злиденним та інвалідам. Зʼясовано, що у пастирських посланнях та інших публічних акціях А. Шептицький вимагав від громадсько-політичних і церковних діячів відкритості, гнучкості та динамізму, не боятися нових адаптувань, навіть зміни особистих переконань; критикував догматизм лівих сил (соціалістів і комуністів), які пропагували войовничий атеїзм, ліквідацію приватної власності, колективне ведення сільського господарства. Як християнський пастир, він критикував тактику індивідуального терору праворадикальних сил, а також антинародну політику тоталітарних режимів Німеччини й СРСР. Об’єктивною ознакою суспільного вдосконалення вважав підвищення рівня освіти всіх – політиків і священнослужителів, господарників, молоді.
Андрей Шептицький, суспільно-політичні процеси, держава, визвольний рух, громадянське суспільство, соціальна доктрина, освіта, наука.