Реконструйовано, як 100 років
тому найбільші держави світу, передовсім Франція, Великобританія, Японія,
Королівство Італія, США, почали вибудовувати нову Версальсько-Вашингтонську
систему міжнародних відносин, що закріплювала територіальні зміни внаслідок
Першої світової війни й розпаду Німецької, Османської, Австро-Угорської та
Російської імперій. Проаналізовано геополітичні передумови і наслідки Ухвали
Ради послів від 14 березня 1923 р. щодо Східної Галичини. Доведено,
що проголошений світовими лідерами принцип самовизначення народів не став
основою повоєнного національно-державного розмежування, зокрема в
Центрально-Східній Європі. Відтак зазначено, що українська етнічна територія
(соборна УНР) за підтримки Антанти була переділена Польщею, Румунією,
Чехословаччиною і більшовицькою Росією, яка уклала Брестський мир із
переможеною Німеччиною й певний час перебувала в міжнародній ізоляції. Стверджено,
що країни Заходу не повірили в державні потуги роз’єднаного політикуму УНР і ЗУНР,
а також у монархічні плани Гетьманату, який лавірував між німецькими й
білогвардійськими повоєнними стратегіями.
Зазначено, що роль
санітарного кордону проти можливих експансій більшовицької Росії (згодом СРСР) країни
Антанти відвели відродженій 1918 р. Польщі, з якою Франція 1921 р.
уклала політичний договір і військову конвенцію. Стверджено, що повоєнні східноєвропейські
кордони, зокрема між Польщею й УСРР по р. Збруч, «узаконив» Ризький мир
1921 р., а також ухвала Ради послів держав Антанти 1923 р., означивши
зовнішньополітичну поразку і УНР, і ЗУНР, а також закінчення Української
революції 1914–1923 рр. Констатовано, що Варшава проігнорувала міжнародну
вимогу щодо надання українцям національно-територіальної автономії, натомість
ще до вказаної ухвали розділила регіон на три воєводства.