За результатами голосування Вченої ради 4 лютого 2025 року визначено переможців конкурсу на заміщення вакантної посади старшого наукового співробітника відділу української літератури (1,0 шт. од.)
Компроміс заради можливості: Іван Крипʼякевич і перша радянська окупація Галичини (1939–1941)
Досліджено
діяльність
українського
історика
Івана
Крип’якевича
під
час
першої
радянської
окупації
Галичини
у
1939–1941 рр. Основну увагу
зосереджено
на
громадській
ролі
вченого.
Українізація
науки
та
освіти
у
Львові,
починаючи
з
вересня
1939 р.,
була
підпорядкована
цілям
радянізації.
Процес
включав
репресії
щодо
частини
інтелігенції
та
водночас
відкривав
нові
можливості
для
тих,
хто
зміг
знайти
компроміс.
За
цих
умов
І.
Крип’якевич
не
лише
вижив,
а
й
намагався
сприяти
розвиткові
української
історичної
науки,
очоливши
кафедру
історії
України
у
Державному
університеті
та
Львівському
відділі
Інституту
історії
України
Академії
наук
УРСР.
Проаналізовано механізми, за допомогою яких влада впливала на представників
інтелігенції, використовуючи їх для легітимізації нової радянської реальності.
Представлено обставини, за яких історик, на відміну від багатьох інших своїх
колег, не лише уникнув репресій, а й досяг значних кар’єрних успіхів,
неможливих у часі перебування Львова у складі Другої Речі Посполитої. Це
пояснено його обережним підходом до нової влади, зокрема відсутністю прямого
протистояння та готовністю співпрацювати в межах дозволеного. Підсумовано, що
діяльність І. Крип’якевича у вересні 1939 – червні 1941 рр.
диктувалася не лише стратегією виживання, а й свідомим вибором на користь
розвитку Львова як центру української науки в нових умовах та реалізацією
особистих цілей. Співпраця з владою відкривала можливості для наукової карʼєри,
проте вимагала певних поступок, зокрема активної участі у громадському житті,
що слугувало важливим інструментом для легітимізації нового режиму. Своєю
чергою, влада використовувала авторитет таких постатей, як І. Крип’якевич, для
створення ілюзії підтримки серед інтелігенції та народу. Стаття заповнює певну
лакуну в дослідженні діяльності І. Крип’якевича як науковця і громадського
діяча. Вивчення та висвітлення громадської активності наукової інтелігенції у
цей період дозволяє глибше зрозуміти механізми взаємовпливів та стосунків у
форматі науковець – влада, а також простежити вироблення стратегій виживання в
нових політичних умовах.
The
article examines the activities of the Ukrainian historian Ivan Krypiakevych
during the first Soviet occupation of Galicia in 1939–1941. The focus is on the
public role of the scholar. The Ukrainianization of science and education in
Lviv, starting in September 1939, was subordinated to the goals of
Sovietization. The process included repressions against a part of the
intelligentsia and, at the same time, opened up new opportunities for those who
were able to find a compromise. Under these conditions, Krypiakevych not only
survived but also tried to promote the development of Ukrainian historical
scholarship, heading the Department of Ukrainian History at the State
University and the Lviv Department of the Institute of History of Ukraine of
the Academy of Sciences of the Ukrainian SSR. The article analyzes the
mechanisms by which the authorities influenced intellectuals, using them to
legitimize the new Soviet reality. The article also presents the circumstances
under which the historian, unlike many of his colleagues, not only escaped
repression but also achieved significant career success, which was impossible
during the time when Lviv was part of the Second Polish Republic. This can be
explained by his prudent approach to the new government, including the absence
of direct confrontation and willingness to cooperate within the limits of what
was permitted. It is summarized that Krypiakevych’s activities in September
1939 – June 1941 were dictated not just by a survival strategy, but by a
conscious choice in favor of developing Lviv as a center of Ukrainian
scholarship in the new conditions and realizing personal goals. Cooperation
with the authorities opened up opportunities for an academic career, but
required certain concessions, including active participation in public life,
which served as an important tool for legitimizing the new regime. In turn, the
administration used the authority of figures such as Krypiakevych to create the
illusion of support among the intelligentsia and the people. The article fills
a certain gap in the study of Ivan Krypiakevych’s activities as a scholar and
public figure. The study and coverage of the public activity of the scientific
intelligentsia during this period allows us to better understand the mechanisms
of mutual influence and relations between the scholar and the government, as
well as to trace the development of strategies for survival in the new
political environment.