30 вересня – 1 жовтня 2015 року відділ української літератури спільно із Радою молодих вчених провів дводенний науковий семінар. Гостею-прелеґенткою була Катажина Ґліняновіч, докторка філології, асистентка кафедри україністики Інституту східнослов’янської філології Яґеллонського університету (м. Краків, Польща).
У перший день літературознавчиня виступила з доповіддю «Імагінарій польських жінок в українській літературі». Представлена тема є частиною більшого дослідження про українську галицьку прозу кінця ХІХ – поч. ХХ ст. у світлі постколоніальних студій. Книга має назву «Z cienia polskości. Ukraińska proza galicyjska przełomu XIX i XX wieku» (Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, 2015).
На початку доповідачка окреслила проблему дискурсу ідентичності та вказала на його контекст.
Створюваний культурою дискурс національної ідентичності завжди формуються у контексті інших аналогічних дискурсів. Прикладом цього було паралельне, переплетене існування української та польської культур у Галичині на зламі ХІХ – ХХ ст. Цей час для українців і для поляків був періодом формування модерної національної тотожності. Галичині випала непроста доля стати фундаментом не однієї, а щонайменше двох національних ідентичностей – української та польської. Маркером цих ідентичностей найчастіше виступала культура, однією з форм якої був наратив, покликаний витісняти конкурентну розповідь «іншого». Тому літературні твори прозаїків Галичини, меншою мірою Буковини (Володимира Бірчака, Тимотея Бордуляка, Гната Хоткевича, Марка Черемшини, Євгенії Ярошинської, Сильвестра Яричевського, Ольги Кобилянської, Стефана Коваліва, Наталії Кобринської, Богдана Лепкого, Леся Мартовича, Осипа Маковея, Михайла Павлика, Василя Стефаника і, перш за все, Івана Франка) можна вважати дискурсом спротиву польській шляхті.
Зі свого боку, більшість польських письменників вважали національні прагнення українців непорозумінням, яке руйнує план відбудови Першої Речі Посполитої, нищить імперський міф польської шляхти про велич і неподільну перевагу польської культури на території від Балтійського до Чорного морів. Окреслений польський імперський дискурс та український контрдискурс заохочують дослідника інтерпретувати їх у контексті постколоніальної методології (Ева Томпсон, Ганна Ґоск). Метою таких досліджень є виявлити аналогічні, універсальні мотиви у відносинах між домінуючими і підпорядкованими народами, культурами. З такого погляду цікавим є образ польки в українській галицькій прозі як репрезентантки панівного дискурсу у відмінній від польської проекції.
Постать польки в українській і польській літературах – це два дисонансні образи. Польська література створила топос ідеалізованої, одушевленої жінки з кресів (пограниччя), католички і патріотки. Цей образ репрезентує романтичну символіку жінки, що уособлює батьківщину і рідну землю. Міфічна мешканка кресів наділена патріархальними рисами воїна, що героїчно бореться за католицькі та національні цінності. Ця кресова амазонка не лякається страждання і готова жертвувати собою заради тривання польської тотожності, що на кресах набувала особливої ваги, оскільки існувала в умовах постійної конфронтації з «іншим». Польському топосу кресов’янки «відповів» український образ розбещеної польської інтриганки, гетери або красуні-спокусниці, спроможної збити на манівці почуття її коханця.
Доповідачка простежує еволюцію різних образів польки в українській літературі, зупиняючись на найцікавіших. Прототипом літературного уявлення про польку є героїня давньоруської розповіді «Про преподобного Мойсея Угрина» з «Києво-Печерського Патерика». Наративний образ польки, представлений у Патерику, є мандрівним і трапляється у романтичних та реалістичних творах пізнішого часу. Якщо у Патерику Мойсей Угрин морально та культурно перемагає «спокусницю», то у пізніших творах русько-українські персонажі наділені щораз меншою волею. Промовистим є образ Андрія з «Тараса Бульби» Миколи Гоголя, який не може встояти перед чарівною вродою героїні-польки, в якій присутнє щось непереможне. Козак відчуває перед нею «побожний страх» і віддає їй свою душу і українську національну тотожність. У «Тарасі Бульбі» висміюється не лише індивідуальна мужність козака, але й всі маскулінні атрибути козацької культури.
Головним атрибутом героїні-польки є належність до польської культури (автор часто не називає її імені і вона не існує як суб’єкт), яка відмовляється від діалогу з культурою іншого, прагнучи над ним панувати. Відсутність особистості в польській жінці фіксують також «Гайдамаки» Тараса Шевченка. Тут полька є символом католицизації і колонізування місцевої української культури.
Еволюція топосу польки в українській літературі пов’язана з історичними змінами суспільно-національних відносин між Польщею і Україною. Відповідно, у літературі з’являються образи польки, яка втрачає свою еротичну та культурну енергію («Петрії і Довбущуки» Івана Франка, «Забобон» Леся Мартовича).
Цікавим є трактування образу польки у творі Івана Франка «Для домашнього вогнища». Наратор не прагне засудити поведінку головної героїні, а намагається добачити проблему у галицькому шляхетському суспільному устрої. Полька у творі представлена як жертва польського патріархального виховання, що формує жінку як неповноправну і суспільно несамостійну, неспроможну забезпечити себе матеріально. У «Перехресних стежках» образ польки Реґіни Твардовської відіграє функцію резонансу для постійного спротиву польській культурі. Герой, кохаючи польку, зрікається цієї любові, інтерпретуючи її як прояв слабкості та егоїзму, вибір особистого, а не суспільного, національного щастя.
Літературна репрезентація відносин між українцем та полькою – це символічне представлення конфлікту між приватною та публічною сферами. Герой-українець постає перед вибором, що випробовує його волю, відповідальність та послідовність. Без присутності «іншого», тобто польки, неможливе дійти своєї національно-суспільної зрілості.
Доповідь Катажини Ґліняновіч викликала жваве обговорення, яке розпочав Віктор Мартинюк, молодший науковий співробітник відділу української літератури. Його питання стосувалося дискурсу ідентичності у жінок-авторок. Доповідачка зауважила, що це тема для окремого дослідження, яке вона розгорнула у своїй монографії, але за браком часу оминула сьогодні. В одному з розділів книжки зроблено порівняння українських авторів та авторок і заакцентовано на тому, що проблема тотожності у жіночій прозі пов’язана з темою емансипації.
Олена Галета, доцент кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства ЛНУ ім. І. Франка, висловила думку, що в контексті аналізованих творів Івана Франка варто згадати роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія». Цей текст пропонує з сучасної перспективи подивитися на життя Галичини та на жінку, тож цікаво, що при цьому змінюється у структурі роману? Катажина Ґліняновіч відповіла, що Софія Андрухович повернула українську жінку до міста, а місто – українській жінці. У наративі ранніх модерністок (наприклад, в Ольги Кобилянської) ми не бачимо міста і суспільного простору в сюжеті. Натомість героїня Софії Андрухович живе містом і місто є всередині неї.
Роман Голик, науковий співробітник відділу нової історії України, висловив два міркування. Перше стосувалося колоніального дискурсу та його розуміння з точки зору української та польської спільнот. Помежів’я (крес), яке українці сприймають як колонізовану поляками землю, у поляків має інше значення і сприймається як споконвіку своя територія. Друга заувага – про твір Івана Франка «Для домашнього вогнища», що його автор писав для польського читача, маючи на меті не так протиставити поляків та українців, як показати спільні риси побуту, те, що мало би об’єднувати українську та польську спільноти.
Данило Ільницький, молодший науковий співробітник відділу української літератури, запитав про текстологічну різницю між польським та українським варіантами повісті «Для домашнього вогнища». Доповідачка зазначила, що при порівнянні оригіналу та перекладу можна помітити різні наголоси щодо національного протистояння: у польському варіанті він слабший, а в українському сильніший.
Розмова супроводжувалася репліками авдиторії.